- Олександр Високий
Головна - Новини - Інтерв'ю кореспондентам газети університету «Україна».
Інтерв'ю кореспондентам газети університету «Україна».

 

10 грудня 2010

Інтерв'ю кореспондентам газети університету «Україна».


-  Розкажіть трохи про себе, можливо, якісь цікаві факти з навчання в школі та в університеті?

 

- Народився 24 січня 1958 року на Луганщині в сім'ї шахтаря . З самого народження мене переслідували різні випробування. Батько розповідав, що коли везли мене з пологового будинку з сусіднього селища Городище (в Фащівці, де мешкали батьки, не було лікарні), машина застрягла в снігу, була страшенна заметіль, хвижувало так, що світу білого не видно було, сильний мороз. Батько засунув мене за пазуху і так ніс кілька кілометрів, зігріваючи власним теплом. Коли мені було півроку, двічі важко хворів, практично помирав, одного разу мене врятував лікар Віктор Альгердович, а другий, не пам'ятаю, що за хвороба, але лікарі вже були безсилі, життя мені врятувала фащівська бабка Бутиха, яка пошепотіла наді мною і сказала матері: "Не трогайте. От як лежить у колисці,  хай так і лежить. Моліться Господу". Він, як бачите, допоміг. Кожну людину веде по життю якась сила, можливо, янгол-охоронець. Мій янгол відводив від мене лихо ще багато разів: і коли малим загруз у болоті, а випадкові хлопці витягнули мене, і коли один сусід кинув мені на голову велику каменюку, а інший поцілив з рогатки, і коли двоє бандюків катували у підвалі. Цей перелік можна продовжувати. Дуже хотів вчитись, ще до школи рахував, читав, просив батьків, щоб віддали мене у перший клас у 6 років. Але вчителька, яка записувала до 1-го класу, була невблаганна : "Пойдешь через год, как все, в 7 лет". Всі 10 років вчився залюбки, на відмінно. Захоплювався футболом, хокеєм, волейболом, тенісом, легкою атлетикою, шахами. Був редактором шкільної газети, комсоргом школи, переможцем і призером районних олімпіад. Улюблені предмети - математика, німецька, українська, російська, історія, хімія. Отримав десятки грамот. у 1975 році закінчив Фащівську середню школу № 24 на відмінно, жодної четвірки в атестаті. Але золоту медаль не отримав, тому що директор був п'яницею, вчасно не подав документи у облвно. Потім з відзнакою закінчив історичний факультет Донецького університету, а згодом - аспірантуру філософського факультету КНУ імені Шевченка.


-
Коли Ви почали писати? Чи брали участь в якихось конкурсах?

 

- Перший вірш я написав у п'ятому класі, це, власне, була пісня. В ту пору в моді були КВНи, знадобилась пісня-привітання, я й написав.  З цією піснею наш 5в тоді переміг 5а. А за прозу я "взявся" в шостому класі. І проза була яка: роман! Прочитав батькові початок роману, а він (батько мав лише півтора класу за плечима): "Кажеш ти написав? Геть не бреши!" Татові слова, скажу відверто, відбили бажання творить на кілька років. Відновив я свої літературні вправи лише у 9-му класі, але писав не прозу, а вірші і, звісно, приховував від батьків, щоб бодай не наразитися на оте жорстоке "Не бреши!" Шкільним товаришам і Надії Опанасівні Наріжній, вчительці української, показував, посилав тричі у районну і обласну газети, але мене жодного разу не надрукували. Не друкували і в студентські роки. Мабуть, то були ще слабенькі твори. В журналі "Донбас" літпрацівник Русов мені прямо сказав: "Эти стихи вы читайте своим подружкам. Они не для печати ". Вперше на шпальтах газети я побачив свій вірш, коли мені було вже 27 років, а присвятив я його рідному селищу Фащівка.


-
Що спонукало до написання? Яка тематика Вам більше до душі?

 

-Чому я прийшов у поезію? Питання складне, але я відповім словами  французького філософа Ламартіна: "Поезія, - писав він, - найвеличніша форма, в якій може втілитися  людська думка". А я б доповнив: "І душа людини". Я романтик, люблю все прекрасне, особливо нашу українську природу. Виріс я на Донбасі, де в степу золотаві ковили хвилями лягають аж до обрію. Красиво! Але люблю і Карпатські гори, і полонини, і стрімкі річки, і озера Волині, і ліси Чернігівщини, і Крим, і Чорне море. Хіба є в світі красивіший край ніж наша Україна? Ця краса живе в мені, дихає, дає імпульс до творчості. Мені не дає спокою відчуття того, що я в боргу перед Творцем і людьми, мушу оспівати все прекрасне.


-
Читаючи Ваші вірші, помітила, що багато з них про кохання. Яке Ваше розуміння цього слова?

 

-Дарвін писав, що людину створила праця. Можна погодитись. Але я вважаю, що саме кохання зробило людину людиною. У мене є вірш:

 

З кохання починається життя.
Ми всі розпочалися із любові.
Коли у скроні б'є її гаряча повінь -
Ми забуваємо про мінуси буття.
І хай там що - вона понад усе,
І ти про це, кохана, добре знаєш.
Коли мене в обіймах зігріваєш -
Нас човен пристрасті вперед несе.
І вже не зупинити жодну мить,
Напругу почуттів не подолати.
Який то привілей - тебе кохати.
І як прекрасно тим коханням жить.


Кохання як симбіоз тілесного і духовного, як прояв найкращих, світлих почуттів. Шедеври мистецтва були створені саме закоханими, кохання окрилює, дає наснагу жить, творить. Як же не оспівувати це прекрасне почуття? Я тут, звичайно, не першопроходець, але намагаюсь внести свої барви, відтворити свій безмежний світ кохання. Відповідаючи на питання, що таке кохання, я наведу ще один рядок "Любити серцем - це і є кохання ". Кохати - значить жити заради іншої людини, не уявляти свого життя без неї, все покласти на вівтар цього величного почуття.

 

- Щоб Ви хотіли донести саме до молоді своєю творчістю?

 

-Біда нашого часу полягає в тому, що ми все більше відриваємось одне від одного, панують вовчі закони, те, що раніше було порочним, зараз стає нормою. Не заглиблюється серце в серце - ось причина. Нам нав'язують стереотипи західного світу і кажуть: ось це добре, це єдиний шлях. В Європу маємо йти, але не втрачаючи слов'янської автентичності, наших традицій. Ми - українці, ми совістливі, сердечні, добрі, а з нас хочуть зробити байдужих і ситих європейців. Нас оточує інформаційна чума: порно, секс, еротика далеко не в кращих традиціях. У кіно, п'єсах, літературі, скрізь - культ вульгарщини. В своїх творах я намагаюсь показать насамперед молодим людям, дівчатам і хлопцям, що в коханні є інші, піднесені стосунки, до яких треба прагнути. І вважаю, що маю на це право, бо вже скоро 25 років живу душа в душу з однією коханою жінкою, матір'ю моїх 4-х дітей.

 

- Раніше не помічала Ваші публікації в газетах. Чому не друкуєтесь? Адже блукаючи по форумах, зрозуміла, що людям небайдужі Ваші вірші.

 

-Знаєте, як у Булгакова: не просіть, самі прийдуть і все дадуть... Якщо відкинути деякий пафос цього вислову і дещо перефразувати, то зміст такий: якщо твої твори чогось варті, то ЗМІ самі тебе знайдуть і напишуть про тебе, і опублікують твої твори. Чому мене не видно на шпальтах газет? Тому що я не бігаю по редакціях, не вимагаю публікацій. Мені більш цікаві не пасивні, а активні форми донесення своїх поезій до читачів. Коли є час, я просто виходжу в люди і роздаю вірші. Бачу, що кияни стоять чи сидять без діла, простягаю їм листівки і кажу: "Читайте, кохайте, і світ стане кращим!". Спочатку на папірці дивляться з пересторогою, думають, що даю якусь рекламу, але починають читати і усміхаються, дякують. По реакції бачу, що багатьом мої поезії дуже подобаються. В такі хвилини я відчуваю неймовірне задоволення. Жодна премія чи нагорода з цим не зрівняються.


-
Звідки до Вас приходить натхнення? Чи є у Вас Муза?

 

- Задля натхнення не виливаю на голову відро холодної води, як це робив Бетховен, не з'їдаю кілограм яблук, як Агата Крісті, не трощу молотком каміння, як це робив Чехов. Просто кажу собі: виключай телевізор, згортай газету - і писать. Все відбувається досить буденно. Натхнення приходить рідко. Можу займатись будь-якою справою і раптом у мізку спалахує кілька слів, красивий рядок. Намагаюсь не пропустить цей момент. Але моїх віршів, точно знаю, не було б, якби не моє єдине і вірне на все життя кохання. Моя Муза - моя дружина Таєчка, якій я присвятив усі свої поезії про кохання. В них я висловив всі свої бентежні, яскраві почуття. Повірте, ця жінка варта того! Я не можу її не обожнювати!

 

Образ твій вигадувать не стану,
Ти мені потрібна без прикрас.
Я тебе, чарівну і жадану,
Так кохаю, наче в перший раз.
Ти прийшла, здається, просто з Неба
Водночас на щастя й на біду,
Бо з моменту зустрічі від тебе
Я очей своїх не відведу.
Ти мене привабила й згубила,
Наче сонця променем здаля...
Падаю, мов яблуко дозріле,
На твоє смарагдове гілля.

 

-Чи спілкуєтесь Ви з іншими українськими поєтами? Чи відвідуєте літературні вечори? Якщо так, то які?

 

-Звичайно, спілкуюсь, читаю. Правда, не часто. Є багато цікавих авторів: Л.Костенко, Б.Олійник, В.Голобородько. Із молодих важко когось вирізнити. Тут питання. До молодих у мене відношення як у Сосюри до Тичини. У своєму автобіографічному романі "Третя рота" Володимир Миколайович писав, що коли він прочитав твори Павла Тичини, то нічого не зрозумів, окрім одного-єдиного рядка. Коли буваю в книгарнях, на книжкових ярмарках - погортаю кілька сторінок молодих поетів і відкладаю. Не можу, не чіпляє. Переважає синдром штучності, сурогатності. Нагадує їжу в супермаркетах: наче і обгортка красива, і консистенція на рівні, а на смак - синтетика, нема в сучасній поезії душі, людяності, чаруючої простоти. Казали ж стародавні філософи, що простота - ознака таланту. Пушкін у своїх творах закреслював заумні вислови і писав на полях: "Непросто - значит плохо". Не бачу у багатьох авторів головного - правди серця. У.Фолкнер наголошував: "Митець має прибрать із своєї майстерні все, окрім правди серця".
Так виходить, що я більше спілкуюсь не з поетами, а з читачами (за останні півтора року отримав кілька тисяч електронних листів, есемесок, дзвінків), композиторами, виконавцями, яких цікавлять мої поезії. Розповім про один характерний випадок. Якось моя збірка потрапила до рук народного артиста України Іво Бобула. Він зателефонував мені, схвально відгукнувся про мої вірші і спитав дозволу написать пісню на один з них. С тих пір співпрацюємо.  На сьогоднішній день ми разом з Іво написали 3 пісні.


-
Ваш плани на майбутнє?

 

- Якби знайти чарівну паличку, махнув - і все здійснилось: здоров'я рідним, а мені щедрого спонсора, щоб допоміг видать бодай одну пристойну книжку, а то в мене все переважають тоненькі, і тих кіт наплакав. Це проблема сучасної літературної братії, всі ми, як казав Б.Олійник, голодранці, ледве животіємо. Але завершить нашу розмову хочу на оптимістичній ноті і у передсвята побажать студентам і викладачам вашого славетного університету всіляких гараздів. Як писав Чехов, людина - це те, до чого вона прагне. Тож давайте прагнути до краси і піднесених стосунків у всьому, а більше всього у коханні.

 

-А ми в свою чергу бажаємо Вам натхнення та наснаги у всіх Ваших починаннях

Дякуємо за співпрацю!

 

З повагою, Аліна Симоненко та Пещанська Маріанна

 

Повернутися до списку новин...