«Кохану людину треба бачити не очима, а серцем», – так вважає Олександр Високий. Поет наголошує, що його вірші – це спроба закарбувати на папері безмежний світ наших почуттів, і сподівається, що «світло любові, ніжне й чарівне, не залишиться непоміченим читачами…» Вашій увазі пропонуються поезії українською мовою, частина яких перекладена англійською.
Є в житті момент для оптимізму:
Сходить сонце – вирушаю в сад,
Де у променях, схвильовані і ніжні,
Квіти, що садила ти, стоять.
Ти оберігала їх, плекала…
І тепер – невже дива ще є? –
Погляд їх, тривожний і ласкавий,
Серце зачаровує моє.
Квіти ці зірвати? Ні, не можу.
А вітрець непроханий скубе…
Тріпотіння пелюсток тривожне
Так мені нагадує тебе.
Мені завжди
Твоєї ніжності бракує…
Коли, буває,
Відстань розділяє нас –
В краю далекому
Лише про те жалкую,
Що почуттів твоїх
Не взяв я про запас.
І за стомильною
Тягнучкою дороги
Я чую голос твій
І шепіт рідних нив…
І де б не був я –
Поспішаю до порога,
Де я тобі, кохана,
Серце залишив.
Образ твій вигадувать не стану,
Ти мені потрібна без прикрас.
Я тебе, чарівну і жадану,
Так кохаю, наче в перший раз.
Ти прийшла, здається, просто з Неба,
Водночас на щастя й… на біду,
Бо з моменту зустрічі – від тебе
Я очей своїх не відведу.
Ти мене привабила й згубила,
Наче сонця променем здаля…
Падаю, мов яблуко дозріле,
На твоє смарагдове гілля.
Я вже не можу жити без страждання,
Без ніжних слів, без дотику долонь.
Колись іскринка нашого кохання
Переросла в негаснучий вогонь.
І він горить святково і красиво,
Освітлює всі прагнення душі.
Ми віримо в його звичайне диво,
Як вірять трави в весняні дощі.
Ти посміхнулась, тихо притулилась…
Природний жест, а в нім загадка є.
І знову серце радісно забилось.
Яка ж ти люба, сонечко моє.
І знову приходить весна,
На вітах бруньки набухають.
В саду снігова білизна
Поволі сіріє й зникає.
Я березень ранній люблю,
Бо в пору цю, повну туману,
Зустрінув я долю свою –
Єдину і вірну кохану.
На стежках – озерця води,
В’ють гнізда рухливі синиці.
Любове, ти будеш завжди,
Як білі на небі зірниці.
Все довкола зеленіє, квітне.
Синє небо, голоси птахів.
А мені, кохана, ще помітно,
Як змінилась ти впродовж цих днів.
Стала ти чутливою такою
І сприймаєш близько всі слова.
Це буває кожний раз весною,
Коли все в природі ожива.
Намагаюсь я уважним бути,
Все, що забажаєш лиш, роблю,
Щоб ти знов і знов могла відчути,
Як тебе всім серцем я люблю.
Поезія – це мовне мистецтво, яке здатне передавати переживання, емоції та почуття талановито підібраними епітетами, метафорами та римами.
Сучасна українська поезія, ясна річ, значно різниться з поезією, яка була десятки років тому, проте її краса й глибина почуттів також вражає своєю силою і неповторністю. Вона спроможна викликати різні емоції, зачарувати, надихнути, підбадьорити, заспокоїти людину й навіть зцілити душу. Поезія здатна зачепити глибинні струни нашої душі, залишаючи після себе тільки позитивні емоції, закарбовуючи в серці та в пам’яті найкращі спогади.
Любовна поезія – це передусім краса людських почуттів. Про любов було написано дуже багато творів, пісень і віршів, але, незважаючи на це, всі вони унікальні та неповторні, оскільки кожна людина виражає свою любов і почуття по-різному, своїми словами й метафорами. Крім того, любов — поняття багатогранне, описати її декількома словами зовсім непросто. Сучасна поезія про кохання проникає в саме серце й дарує частинки тепла та любові, якими так щедро діляться зі своїми читачами поети.
Українська поезія про кохання – це дуже зворушливі, чуттєві та теплі твори з глибинним сенсом. Вони захоплюють, зачаровують і закохують у себе поціновувачів художнього слова й щирих почуттів. Напевно, тільки вірші спроможні в повній мірі показати, наскільки сильно й щиро здатна кохати людина.
Поезія – це краса слова, велика гама почуттів, а також цінна спадщина українського народу, яка й через десятки років буде такою ж неперевершеною для сприйняття.