
Є в житті момент для оптимізму:
Сходить сонце – вирушаю в сад,
Де у променях, схвильовані і ніжні,
Квіти, що садила ти, стоять.
Ти оберігала їх, плекала…
І тепер – невже дива ще є? –
Погляд їх, тривожний і ласкавий,
Серце зачаровує моє.
Квіти ці зірвати? Ні, не можу.
А вітрець непроханий скубе…
Тріпотіння пелюсток тривожне
Так мені нагадує тебе.