«Кохану людину треба бачити не очима, а серцем», – так вважає Олександр Високий. Поет наголошує, що його вірші – це спроба закарбувати на папері безмежний світ наших почуттів, і сподівається, що «світло любові, ніжне й чарівне, не залишиться непоміченим читачами…» Вашій увазі пропонуються поезії українською мовою, частина яких перекладена англійською.
Кохання безмежне, мов світ,
Його неможливо збагнути.
Воно неземне, це, по суті,
Сердець двох величний політ.
Над хмарами він проляга
Все далі, і далі, і далі.
На злеті ми щастя пізнали,
І гомін його не втиха.
Назустріч космічні вітри.
Ми поруч. І сонце в зеніті.
Земля посилає нам квіти,
А шлях нам торують зірки.
В очах твоїх, в усмішці, в рухах
Лишилось від дівчинки щось –
Люблю, як простягнеш ти руки
Під теплий по-літньому дощ,
Як вранці виходиш до квітів
І з ними говориш про все,
А свіжий допитливий вітер
До мене твій голос несе,
Як зорі шукаєш знайомі,
Що в синій безодні мигтять,
Як тихо співаєш удома,
Коли діточки наші сплять,
Як пестиш вночі і голубиш,
Всю ніжність мені віддаєш…
Яка ж ти бажана і люба,
Кохання єдине моє.
Багато років я в тобі знаходжу
Своєї мрії квітку чарівну.
Без тебе я і жити вже не можу,
І зустрічати сонячну весну.
Поглянь, вона приходить щира й світла,
Заповнює собою все навкруг.
І ти така ж усміхнена, привітна,
І я гублюсь в обіймах твоїх рук.
І день новий приносить тихе свято
І наших душ, і нашого чуття.
З тобою лиш я можу зустрічати
І проводжати кожну мить життя.
Вже тіні лягли невиразні,
І пташки замовкли в саду.
Поклич лиш, кохана, – одразу
В твої володіння прийду.
І ти мене кличеш… Я чую,
На крилах нестримних лечу.
І пристрасть шалену дарую,
І чари беру досхочу.
Ця ніч нас не видасть нікому,
Лиш стукають гулко серця.
Коханню моєму палкому
Ніколи не буде кінця.
Біля яблунь виросли троянди,
Квітнуть так – очей не відвести.
Варто жить таких красот заради,
І щоб ними милувалась ти.
Я тобі все-все віддам. А квіти –
То найкращий прояв почуття.
Ти радієш… Як їм не радіти?
Ти і квіти – сенс мого життя.
А над садом голубіє небо,
А проміння сонячне пече.
Ти і квіти – що мені ще треба?
Що мені для щастя треба ще?
Твій настрій залежить від квітів,
Які я дарую тобі.
Неважко мені зрозуміти,
Що любиш ти всі голубі.
І білі тобі до вподоби.
Проте наймиліші ще є –
Це квіти рожеві й червоні,
Що тішать так серце твоє.
За ними душі ти не чуєш,
Тому все частіш на свята
Я пломінь гарячий дарую,
Що серце твоє огорта.
Поезія – це мовне мистецтво, яке здатне передавати переживання, емоції та почуття талановито підібраними епітетами, метафорами та римами.
Сучасна українська поезія, ясна річ, значно різниться з поезією, яка була десятки років тому, проте її краса й глибина почуттів також вражає своєю силою і неповторністю. Вона спроможна викликати різні емоції, зачарувати, надихнути, підбадьорити, заспокоїти людину й навіть зцілити душу. Поезія здатна зачепити глибинні струни нашої душі, залишаючи після себе тільки позитивні емоції, закарбовуючи в серці та в пам’яті найкращі спогади.
Любовна поезія – це передусім краса людських почуттів. Про любов було написано дуже багато творів, пісень і віршів, але, незважаючи на це, всі вони унікальні та неповторні, оскільки кожна людина виражає свою любов і почуття по-різному, своїми словами й метафорами. Крім того, любов — поняття багатогранне, описати її декількома словами зовсім непросто. Сучасна поезія про кохання проникає в саме серце й дарує частинки тепла та любові, якими так щедро діляться зі своїми читачами поети.
Українська поезія про кохання – це дуже зворушливі, чуттєві та теплі твори з глибинним сенсом. Вони захоплюють, зачаровують і закохують у себе поціновувачів художнього слова й щирих почуттів. Напевно, тільки вірші спроможні в повній мірі показати, наскільки сильно й щиро здатна кохати людина.
Поезія – це краса слова, велика гама почуттів, а також цінна спадщина українського народу, яка й через десятки років буде такою ж неперевершеною для сприйняття.