«Кохану людину треба бачити не очима, а серцем», – так вважає Олександр Високий. Поет наголошує, що його вірші – це спроба закарбувати на папері безмежний світ наших почуттів, і сподівається, що «світло любові, ніжне й чарівне, не залишиться непоміченим читачами…» Вашій увазі пропонуються поезії українською мовою, частина яких перекладена англійською.
В садибі нашій проліски з’явились,
Я їх знайшов між старих яворів.
І очі твої щастям засвітились,
Як не світились вже багато днів.
Ти посміхалась щиро і чарівно,
І настрій твій мені передававсь.
А колір квітів бездоганно синьо
У погляді коханім відбивавсь.
У стумах, що густішали дедалі,
Створіння ніжні колихав вітрець.
Маленькі квіти всі твої печалі
Звели у час вечірній нанівець.
Травень заблукав серед тюльпанів,
Що в саду так рясно розцвіли.
Ніжні і шляхетні, наче пані,
Мов з картини тільки-но зійшли.
Є таки краса на білім світі,
Серце б’ється, в захваті душа.
Я дивився й зовсім не помітив,
Як ти в сад квітучий увійшла.
Лиш коли до мене притулилась,
Я відчув тепло твоїх долонь.
А тюльпани сонячно світились,
В них горів чуття мого вогонь.
Я часто мрію, і до мене
Приходить милий образ твій:
То загадково-незбагненний,
То дорогий і чарівний.
Приймаю всю тебе, кохана,
Не уявляю днів своїх
Без ніжних пестощів жаданих
І без взаємностей палких.
Твій стан до себе пригортаю
(Мені тебе сам Бог послав!)
І вже уваги не звертаю
На те, чи сон це лиш, чи яв.
Травневі дні зеленим годять даром,
А квіт з дерев поволі обліта.
Спекотне літо прийде незабаром
І дозволу ні в кого не спита.
Нам справді теплих днів не вистачає,
Зима була сувора як на те.
А поки вітер пелюстки змітає,
І на стежках спориш густий росте.
В саду тюльпанів килим, як красиво!
Вже стільки раз цвіли, але чому
Сприймаю я їх ніжний квіт, як диво,
Як казку, що минає, чарівну?
Підійди до мене серед ночі,
Поцілуй, мов мавка, приласкай.
Квіт свій ніжний, пристрасний дівочий,
До останніх пелюсток віддай.
З неба зорі дивляться досвітні,
В верховіттях місяць проплива.
Твої руки трепетні, тендітні,
А вуста печуть, мов кропива.
Боже мій, яка пекельна згуба.
Справді, все віддам за мить одну.
Ти така і бажана, і люба,
Тому я ще довго не засну.
Гаряче сонячне проміння
Бере в полон рослинний світ.
Такого буйного цвітіння
Не бачив я багато літ.
Долини, луки і діброви
Сіяють більше, ніж завжди.
А як цвітуть білоголові,
Мов у хустках, рясні сади!
І ти розквітла, моя мила,
Даруєш пристрасні чуття.
Моє ти серце полонила
Не на роки – на все життя.
Поезія – це мовне мистецтво, яке здатне передавати переживання, емоції та почуття талановито підібраними епітетами, метафорами та римами.
Сучасна українська поезія, ясна річ, значно різниться з поезією, яка була десятки років тому, проте її краса й глибина почуттів також вражає своєю силою і неповторністю. Вона спроможна викликати різні емоції, зачарувати, надихнути, підбадьорити, заспокоїти людину й навіть зцілити душу. Поезія здатна зачепити глибинні струни нашої душі, залишаючи після себе тільки позитивні емоції, закарбовуючи в серці та в пам’яті найкращі спогади.
Любовна поезія – це передусім краса людських почуттів. Про любов було написано дуже багато творів, пісень і віршів, але, незважаючи на це, всі вони унікальні та неповторні, оскільки кожна людина виражає свою любов і почуття по-різному, своїми словами й метафорами. Крім того, любов — поняття багатогранне, описати її декількома словами зовсім непросто. Сучасна поезія про кохання проникає в саме серце й дарує частинки тепла та любові, якими так щедро діляться зі своїми читачами поети.
Українська поезія про кохання – це дуже зворушливі, чуттєві та теплі твори з глибинним сенсом. Вони захоплюють, зачаровують і закохують у себе поціновувачів художнього слова й щирих почуттів. Напевно, тільки вірші спроможні в повній мірі показати, наскільки сильно й щиро здатна кохати людина.
Поезія – це краса слова, велика гама почуттів, а також цінна спадщина українського народу, яка й через десятки років буде такою ж неперевершеною для сприйняття.